Історія
І таке буває, що коли людина відчуває, що життя її це лише написана вищими силами книга, а можливо навіть не книга, а просто листок, ну можливо два листки. Що вона робить? Вона або намагається змінити себе, або продовжує далі існувати, думаючи, що її доля вже написана за неї.
Я завжди думав, що в людини є вибір. І він є. Подивіться навколо, можна не робити, як написано в книгах, як нам диктує мораль чи навіть та сама Біблія.
Але ким ми станемо тоді? Вигнанцями чи новими пророками? Буде хтось, хто нас підтримає, але і завжди будуть ті, хто скаже, що не можна переступати через ті норми, які вже є встановлено. А чому не можна? Я не дам вам відповіді і вони напевне не дадуть також або ж будуть говорити щось незрозуміле.
Я зробив свій вибір. Я вирішив переступити через закони моралі. Навіщо? Не знаю. Думав так буде краще для мене. А що я побачив потім? Я побачив, те що я живу тими моральними нормами і дотримуюся їх більше ніж інші. Це і був мій вибір. Я став тим кого ненавидів і проти кого йшов. Та водночас я став іншим, я став машиною. Машиною не в плані техніки. Я навчився жити без емоцій, навчився бути холоднокровним, хоча в глибині душі залишився глибоким романтиком.
Мені не було важко позбутися емоцій та відгородити себе від всього, що виділяє людину від інших живих організмів. Знаєте в деякій мірі це навіть приємно, коли хтось відчуває біль втрати чи радість від того, що давно бажав. Тому що потім в мене все буде так як і було, а в них спочатку радість, потім сльози, потім знову радість, а потім знову сльози і найсмішніше те, що вони рідко звертають увагу на свої помилки. Перечіпаються щоразу через ті самі граблі. А я в той час стою поруч і сміюся. Це так приємно сміятися над чужим нещастям. Було приємно. Було.
Так саме було. Допоки я не почав гратися людськими почуттями.
Це було круто навіювати дівчині, що вона потрібна чи ставати просто близьким, чи навіть закохувати в себе. Дивитися на людський біль це одне, але завдавати людині біль і відчувати радість від цього стало моїм хобі. Після декількох таких «експериментів» я зрозумів, що я псих. То й що, головне що мені це подобається. І я робив це, робив, аж доки скажем доля чи випадок, чи мій вибір знаходитися в тому місці. Що ж сталося?
Я зустрів дівчину. Вона нічим для мене не відрізнялася від інших дівчат, хоча вона і була єдиною над ким я не хотів «експериментувати». Потім ми почали зустрічатися. Я був не проти. Мені схотілося побути звичайною людиною. Не психом зацикленим на тому, щоб причиняти біль, а простим хлопцем. І тоді я наступив на граблі, на власні граблі. Це була доля? Випадок? Мій вибір? Хто знає…
Я закохався. Але це вже інша історія…
Я завжди думав, що в людини є вибір. І він є. Подивіться навколо, можна не робити, як написано в книгах, як нам диктує мораль чи навіть та сама Біблія.
Але ким ми станемо тоді? Вигнанцями чи новими пророками? Буде хтось, хто нас підтримає, але і завжди будуть ті, хто скаже, що не можна переступати через ті норми, які вже є встановлено. А чому не можна? Я не дам вам відповіді і вони напевне не дадуть також або ж будуть говорити щось незрозуміле.
Я зробив свій вибір. Я вирішив переступити через закони моралі. Навіщо? Не знаю. Думав так буде краще для мене. А що я побачив потім? Я побачив, те що я живу тими моральними нормами і дотримуюся їх більше ніж інші. Це і був мій вибір. Я став тим кого ненавидів і проти кого йшов. Та водночас я став іншим, я став машиною. Машиною не в плані техніки. Я навчився жити без емоцій, навчився бути холоднокровним, хоча в глибині душі залишився глибоким романтиком.
Мені не було важко позбутися емоцій та відгородити себе від всього, що виділяє людину від інших живих організмів. Знаєте в деякій мірі це навіть приємно, коли хтось відчуває біль втрати чи радість від того, що давно бажав. Тому що потім в мене все буде так як і було, а в них спочатку радість, потім сльози, потім знову радість, а потім знову сльози і найсмішніше те, що вони рідко звертають увагу на свої помилки. Перечіпаються щоразу через ті самі граблі. А я в той час стою поруч і сміюся. Це так приємно сміятися над чужим нещастям. Було приємно. Було.
Так саме було. Допоки я не почав гратися людськими почуттями.
Це було круто навіювати дівчині, що вона потрібна чи ставати просто близьким, чи навіть закохувати в себе. Дивитися на людський біль це одне, але завдавати людині біль і відчувати радість від цього стало моїм хобі. Після декількох таких «експериментів» я зрозумів, що я псих. То й що, головне що мені це подобається. І я робив це, робив, аж доки скажем доля чи випадок, чи мій вибір знаходитися в тому місці. Що ж сталося?
Я зустрів дівчину. Вона нічим для мене не відрізнялася від інших дівчат, хоча вона і була єдиною над ким я не хотів «експериментувати». Потім ми почали зустрічатися. Я був не проти. Мені схотілося побути звичайною людиною. Не психом зацикленим на тому, щоб причиняти біль, а простим хлопцем. І тоді я наступив на граблі, на власні граблі. Це була доля? Випадок? Мій вибір? Хто знає…
Я закохався. Але це вже інша історія…
23 коментарі
І питання. Чому йти до психолога? Бо в мене думка не така, як в інших? Бо мені подобається не те, що іншим? Я не хочу буди одним із стада, яке зараз існує на нашій планеті, тому краще буду «машиною», буду психом, тільки щоб не бути таким, як вони.
І навіщо мені психолог?
Заздалегідь прошу вибачення в модератора, якщо він оцінить мої слова, як рекламу!